Цінність міста Вугледар Донецької області для захисту України з середини січня 2023 року на слуху в українців. ЗСУ тримають оборону, борються з загарбниками та бережуть спокій людей. Журналісти Львівських новин познайомились з Дашею Малиш, жінкою, котра разом із чоловіком та двома синами втікали від небезпеки до Львова.
Даша дуже щира та приємна, вона із смутком та надією в очах розповіла про свій шлях у більш спокійне, але чуже життя, під час нашої розмови були поряд її діти, на яких вона часто споглядала, коли розповідала про дорогу, виїзд, своє мирне до війни життя.
Чи могли ви раніше подумати, що росія може почати повномасштабне вторгнення в Україну?
Як не дивно, однак ми й не підозрювали, що може трапитись якась біда. Я живу 10 років у цьому місті, прикипіла туди душею, тілом, дітки у мене там навчались, ходили на гуртки: футбол, карате. Все було добре, працювали… до 24 лютого.
А якою була ситуація в місті з 2014 року?
Наше місто надзвичайно привітне. З початком воєнних дій у Вугледар прибули багато переселенців з Донеччини, з навколишніх міст та сіл. Мешканці допомагали, волонтерили, підтримували.
Стосовно позиції мешканців: як вони ставились до української символіки, патріотизму в цей час?
Насправді патріотизм у нас в крові. На вулицях, у школах, дитсадках було безліч українських прапорів. Люди одягали вишиванки у святкові дні.
Гаразд, яка ж тоді ситуація з мовою? Українська чи суржик?
Вдома, на роботі ми спілкувались виключно українською мовою і нам не було важко.
Настрої суспільства були без змін у лютому 2022, коли вже були розмови про повномасштабне вторгнення?
Так, в нас казали, що буде війна, однак мешканці Вугледара не підозрювали, що вона нас торкнеться, до останнього не вірили. 24 лютого о 10:30 поцілила перша ракета в лікарню, тоді загинули 4 людини.
Більшість мешканців виїхали чи все ж є ті, хто залишився?
Зараз залишилось близько тисячі людей, раніше населення налічувало 17 тисяч.
24 лютого ми вперше намагались виїхати. На Харківській трасі нас розвернули, бо у Харкові йшли важкі бої. Зупинившись за Полтавою, нам перетелефонували та повідомили, що міст в Ірпіні підірвали. Нам не залишалось нічого, окрім, як повернутись назад.
3 березня все ж таки вирішили знову виїхати, оскільки по Вугледару був авіаналіт. Було дуже страшно.
12 березня наше місто сильно обстріляли: горіли будинки, дитячі садки. Навіть, будучи у Львові, у відносній безпеці, ми все одно переживали за мешканців та наше містечко, оскільки там залишили частинку душі. Важко згадувати ці моменти, ми були настільки щасливі до війни, однак зовсім цього не розуміли.
Мій син Давид залишив вдома улюблену іграшка – зайчика. Надіємось, що він нас там чекає (ред.- усміхається).
На фото Давид ( “Давидик, посміхнися мамі!” “Я не вмію посміхатися, мені болить у серці, я хочу додому”, – Даша)
Як загалом відбувалась евакуація до Львова? Скільки часу ви пробули у дорозі?
Дорога була надзвичайно важка, ми добирались 4 дні. Ми вибігли з дому в піжамах, були у дідуся. Він давав нам їжу, а я кажу: “Дідусю, залиш собі, бо вже не працюють магазини, а ми собі щось купимо”. Згодом я зрозуміла, що це була моя велика помилка. Оскільки важко було щось придбати, по дорозі не працювали крамниці.
Сім’я понад 8 годин проїхала лише 5 кілометрів
Добре, що чоловік взяв воду та хліб у Вугледарі! Тобто у нас була буханка хліба і вода на 2 дні. Траплялись люди, котрі по дорозі могли дати якусь апельсинку – і це вже була радість. Проїхавши Вінницю, шукали готель, але ніде не було місця, а ми ж з дітьми, що робити?!
Але пощастило, бо в одному з готелей нам дозволили залишитись на ніч. Спали на підлозі у коридорі, як інші (ред. – сміється), але ми їм дуже вдячні. Наступного дня вирушили в дорогу і нас зустріли батьки.
Ви обрали Львів, оскільки тут живуть ваші батьки?
Так, мої батьки приїхали до Львова у 2018 році, їх теж застала війна у 2014 році. Вони жили в Мар’янському районі, а там часто “прилітало”. До прикладу, у будинок дідуся п’ять разів поцілили снаряди.
Таке було рішення батьків, що вони хочуть переїхати до Львова. І от вони переїхали… Слава Богу! (ред. – зітхає). Вибрали таке гарне місто, де привітні люди.
Що ви відчули, приїхавши до Львова?
Ну насправді мені було дуже важко, в новинах ти дивишся, переживаєш за своє місто і такого спокою, напевно, досі немає. Тут уся сім’я разом: батьки, дітки, ми навіть забрали свого котика. Він залишився у Вугледарі, ми не думали, що виїжджатимемо так надовго, тому залишили його з дідусем. Потім я попросила свою подругу Яну Пасічку, яка поверталась в місто за речами, аби купила корм, а вона каже: “Даш, давай я його заберу”, на що я відповіла “О, я тобі буду дуже вдячна!”.
Найважче у цій історії було дідусеві, якому 75 років, бо він 2 місяці жив у підвалі, навіть не виходив. Ми передавали йому посилки, тоді ще була така змога. Згодом ми його забрати. Зараз він з нами, живий, здоровий. Він не хотів виїжджати, однак допомогли волонтери.
Чи є зараз можливість волонтерам заїхати у містечко, аби допомогти мешканцям?
Зараз, на жаль, місто закрите, бо неподалік стоять вороги, йдуть активні бої.
До повномасштабного вторгення чи були ті, хто підіймав тему, що, можливо з владою країни-агресора життя буде кращим?
Ну, я таких не зустрічала, я казала, що наше містечко патріотичне, ми підтримували, любили і любимо Україну (ред.- сміється), тож я таких людей не зустрічала.
Чудово, бо справді складно розуміти, що є люди, котрі 31 рік живуть у державі і чекають, поки їх прийдуть та визволять. Тепер до головного, як ваші дітки шукали у Львові нових друзів, як адаптувались у школі?
Ви знаєте, дітям було важко звикнути до цього, але нам трапились дуже добрі та чуйні люди, вчителі, котрі прийняли їх. Зараз дітки адаптувались, мають друзів та гарну школу.
Чи снилось вам ваше містечко, домівка?
Дуже часто снилась моя квартира, мої речі, дуже сумую…
Що зараз з вашим помешканням, з будинками поруч?
Будинок, квартира зруйновані… Але в моїй пам‘яті все добре, чистенько, гарно. Вірю, що я приїду і мене все чекає, як раніше.
На фото будинок Даші
Коли приїхали до Львова чи був страх, що, можливо, тут вас не приймуть, зважаючи на фейки, котрі розповсюджували, що між заходом і сходом – велика різниця?
Ви знаєте, не було у мене страху! Україна єдина! Ми часто сюди навідувались, подорожували і ніколи не було такого, що люди якось погано реагували.
І наостанок, які емоції у вас виникають, коли кажуть: «українка»?
Ну… це, якась краса, я не знаю… я – українка, ви – українка, гарні дівчата! Якось так.
Після розмови з Дашою Малиш, жінки з Вугледару на Донеччині, вкотре переконуємось, що Україна багата на чудові міста та людей. Ворог не має сили зламати нашу державу, а тим паче наш народ, бо ми – єдині!
Коментарі