Львівський журналіст Олег Радик в проєкті “Відверта Розмова” поділився своїми думками про деокупацію Донбасу, журналістів у політиці та проблеми з біженцями на Галичині.
Про це інформує “ГалІнфо”, пишуть “Львівські новини”.
Олеже, в 2019 році, ти опублікував допис, який викликав безліч фідбеків, зокрема і на росії. Я говорю про загальновідому “Формулу Радика”.
“40 років зачисток і антитерору. Заборону російської мови у вжитку чиновникам. Закриття всіх вишів. Всіх. Хай їдуть до Львова. Фінансування стукачів. Пенсії на**р. Всім. Пособія. Лише пособія. Постраждалим от русской окупації.
Копання ОБСЄ в плечі. Фільтраційні табори для колаборантів. На території шахт.
І пи***ти, пи***ти, пи***ти всіх, хто не відповідає правильно на Слава Україні…
P.S. Забув. Всі магазини мають бути «Рошен». А по телевізору 95 квартал. І пи***ти.
Я на старості готовий стати керівником фільтраційного табору чи поліції Горлівки”.
Було таке. Там було декілька моментів, зокрема і декілька смішних речей про музику й так далі.
Богу дякувати, я не вирішую, як це робитиметься. Цим будуть займатися інші люди, можливо мене туди й включать, як автора “формули”. Хоча вже й у ДУК Правий сектор не беруть, так що стати комендантом – залишиться нездійсненною мрією.
Я до цього ставився, як до якісного тролінгу. Але те, що зараз бачу, реалії, тих засраних “псевдодобровольців псевдоЛДНР”. За ці роки там дійсно сталася велика прірва з Україною. Там псевдосвіт. Там рускій мір, там лєший бродіт…
Побоююся, що нам дістануться тільки території зі зомбі й виховувати населення прийдеться реально дуже жорстко, як колись перевиховували нацистів. Нема на то ради.
Думаю, що ми спільно з Європою (чи навіть трохи всупереч їй) будемо діяти набагато жорсткіше (ніж формула Радика, – ред). Ми навіть близько не уявляємо, як там мізки промиті і загаджені.
оча, досі є наївні люди, як до прикладу ексрадник глави МВС Віктор Андрусів, який витратив 350 тисяч доларів на дзвінки на росію, щоб розповідати росіянам, що в Україні війна. Це величезна дурість. Тут краще було кілька бронемашин купити, чи медицини для ЗСУ. Ніякі інформаційні повідомлення саме там на мордорі вже нічого не дадуть. А на деокупованих територіях можуть почути лише владу: сильну, тверду, яка прийшла назавжди.
Нас чекає дуже велика і важка кропітка робота.
Будемо чесними, Донецьк завжди був пухлиною України, як виявилось майже раковою, а ситуація тільки погіршилася. Один плюс, що ми не пішли на Мінські угоди й не кооптували теперішній Донбас з тими “громадянами”, яких ми зараз бачимо. Ми б отримали набагато більші проблеми ніж є навіть на цей час.
Ти не думаєш, що крім важкої великої роботи там, нам прийдеться ще й тут розпочати процеси очищення та перевиховання?
Звичайно. І зараз треба користатися настроями в суспільстві й серед військових, вводити дуже жорсткі українізаційні закони та робити Україну дуже українською. Не потрібно боятися лозунгу: “Україна для українців”. Звичайно, що вона не має бути виключно для українців, держава має бути для всіх, але в першу чергу має бути українською, а вже потім європейською, демократичною, і т.д.
Українцями ж стають.
Українські традиції, правила – це не страшно, це нормально. Коли ми приїжджаємо в будь-яку країну то завжди вчимо її мову, звичаї, як там вітаються, прощаються, святкують, що співають і їдять.
А у нас це ніколи не вважалось за потрібне. Для прикладу колись загальноєвропейські ілюстровані журнали ніколи не вважали за потрібне приходити на 45 мільйонну територію з її державною мовою. Бо “и так поймут”. Коли двомільйонна Словенія мала видання словенською, то ми мали тільки російською.
Я надіюсь на тій справедливій всеосяжній пасіонарній ненависті до всього російського, як окупантського, ми можемо саме зараз закласти фундамент майбутньої української України. І закласти у юридичній площині. Це надійніше, аніж гасла та обіцянки політиків.
Не треба боятись. Ще недавно гасло “Слава Україні” більшість вважали якимось ультраправим. А зараз і “Смерть москалям” – файно є. Щодо останніх.
Хороші росіяни (ті що не в хороших гробах) хай відвойовують і будують хорошу розчленовану московію і все. Нема чого пхатися у наш інфопростір. Ніколи. Ви зайди.
Якщо аналізувати соцмережі, то після початкового затишшя і спільної підтримки, у нас знову починається поділ на порохоботів та зеботів. Нова майбутня Україна, вона де в цій системі?
Вона точно не в срачі між ними. Там істина не народиться.
Я не люблю тих пафосних слів, але зараз вона на передовій. Саме там все вирішується. А ті всі срачі, хочеш не хочеш, – це незворотна частина нашого політичного менталітету і ніякими закликами: “зупиніться” це не припинимо.
І на жаль, великій частині українців подобаються такі срачі, це наше гниле політичне українське нутро. У мене є товариш – ультрас “Динамо” Київ, він воює на фронті, коли почув, що фани “Шахтаря” також пішли на фронт, то він був дуже з того знервований. Не може він з себе викинути ту ненависть до іншого кольору, іншого клубу. А наші політичні партії, в більшості вождистського типу, вони і є такими фанами футбольних клубів, які перш за все ненавидять інший клуб, а лише потім люблять Україну. Тому вкиди та провокації попадають на добре угноєне гівном політичне поле.
Думаєш з’явиться якась нова, правильна політична сила?
Ні, не буде нічого кардинально нового. Шанс є, але буде дуже мало часу. Думаю, що влада скористається з перемоги й дуже швидко проведе вибори, щоб закріпити свої переможні рейтинги.
Можливо буде якась “партія військових”. Але скоріш за все їх буде декілька. І це будуть сумні срачі, ще й між колишніми військовими, які зараз воюють пліч-о-пліч. Але до того всього, ще треба дожити.
Без сумніву будуть волонтерські, точніше “волонтеристські” проєкти. Ми вже зараз бачимо їх створення. “Зберемо на Х разом з Х…” – типовий приклад створення основи для виборів. Попри корисність зборів на потрібні речі, треба бути сліпим, щоб не бачити застосування технологій.
Ти віриш людям, які почали змінювати свої погляди й несподівано стали патріотами? До прикладу несподіване “зцілення” Вілкула.
Я взагалі чомусь не вірю в совісність більшості людей. Але вірю у два чинники, які на них впливають: фінансовий страх краху і страх смерті. Думаю, що він реально перелякався, адже розумів, що путінці з ним не будуть розмовляти. Хоча, будьмо добрими людьми, і дамо якийсь певний шанс навіть таким “чмам”.
Хоча більшість політиків це ж артисти. Вони коли рухаються “на верх”, то вчаться говорити саме так, як мудрі політики, їх відповідно тренують, їм ставлять потрібну риторику. Але потім воно все в них так вростає, що вони вже мусять вчитися говорити, як прості люди. Коли попадають “межи люду”, а не електорату.
Як ти ставишся, до журналістів, які йдуть в політику?
Як і всі професії, мають на це право. Тільки тоді треба казати колишній журналіст.
У нас є така біда, особливо в телевізійних медіа, коли хтось робить шоу і кличе туди гостей, то в більшості випадків це перетворюється в те, що журналіст-ведучий розкручує себе, а не пропонує почути думки запрошених людей, експертів і профі.
Справа журналістів більше питатися знавців проблеми, а не розповідати своє бачення. Нас понесло в сторону блогерської журналістики, ми беремо на себе роль суддів, експертів, а всього-на-всього маємо мудрих чи відповідальних спитати думку і сформувати своє резюме. А у нас думка людини, яка веде програму дуже часто превалює, над мислю запрошених.
А стосовно політики, то це незворотний процес. До прикладу Борис Джонсон – журналіст.
Набагато гірше, що у нас політики стають журналістами. Медійщиками. Як до прикладу Геращенко, який дає в себе на сторінках інформацію, щоб лише хайпанути. Попасти в новини. Запам’ятатися. У нас купа людей стараються першими повідомити про людську біду і на тому стають знаменитими. Це мене непокоїть більше. Ось такого у світі точно немає. Це інформаційне прилюдне трупоїдство.
Можливо це все відбувається у зв’язку з розвитком інформаційних технологій і це вже не зупинити. Народ же це «хаває».
Пригадуєте, як колись команда Зеленського з Трускавця заявляла, що взагалі обійдеться без ЗМІ. Ми тоді сміялися, а вони дійсно багато в чому обходяться. Є телеграм канали.
Давай трошки до проблем нашого регіону. Ти як один з ініціаторів протестних рухів в регіоні бачиш проблеми, які досі є актуальними?
Більшість питань, які в 2014 році проголошував Економічний бойкотний рух, вже вирішено. І те, що тоді вважалося буцім-то ультрарадикальним і викликало суспільне байдуже нерозуміння, зараз вже ніби саме собою розуміється. Прозріли від крові в очах… Вже і Притула за квоти на радіо і ТБ. Багато справ вирішені самою війною та державою в результаті.
Хоча дійсно залишилося дві проблеми, неекономічного характеру.
Перша – це проблема російської церкви. Зазначу, що всі ці заяви місцевих рад різних рівнів, вони звичайно гамірно і “намірно” добрі, але юридично вони нічого не дають. Всі ті заборонені церкви, паства, як були під кураторством росії, так і залишаються. На мою думку, тут є два виходи.
Визнати їх незаконними ворожими організаціями й заборонити, як зробили з проросійськими партіями. Але таким шляхом, як бачу влада наразі не готова йти. Хоча є, це питання часу.
Як там «ніхто не зупинить ідею…»
А є варіант набагато кращий, але він вимагає праці – заходити знизу в ці громади й вимагати голосування та переходу під українську церковну юрисдикцію. Потрібно витягати тих ФСБшників та КДБістів, які будуть опиратися до кінця й розповідати про них людям. “Виволаківать” гнид на сонце. Потім до цюпи.
До прикладу у нас є російська церква на вулиці Короленка, сподіваюсь скоро це буде вулиця Тараса Бобанича “Хаммера”. Там взагалі сидять кадрові офіцери російських спецслужб й вони добровільно ні на що не підуть. Треба йти самим туди, заходити в громаду, спілкуватись з людьми, переконувати. Туди ж, до речі, цигани Львова всі ходять.
Але будемо відверті, така робота повинна проходити за підтримки відповідних служб, які стоять на захисті безпеки України. Це мають бути пропрацьовані й організовані акції. Але у нас, коли щось торкається таких важких питань, всі дуже хочуть діяти чітко по закону і без власної ініціативи.
Це стосується і непокараності таких некорисних ідійотів, як Остап Стахів чи Павло Хомів. Чого чекаємо? Херсонського гауляйтера Стрємоусова знову в гості?
У розмовах з представниками спецслужб, я питав, де були б ці названі людиська, якби план Ху.ла вдався? Це стосується і редакторки відомого тобі сайту-помийки… Вони б були у адміністрації окупантів. Всі все розуміють. А віз їде помалу. Але він їде.
Зараз коли кращі з кращих воюють на фронті, а в місті залишилися менш ініціативні люди, менш дієві, тим п’ята колона й користається. Тому є пробуксовки.
Друга проблема – мовна. І вона ще важча. Будемо чесними, нас всіх нормальних дуже дратує у Львові російська мова. Хоча останні років 10-12 вона й стала дуже популярною в центрі міста, на площі Ринок. Але зараз зараза перейшла і в спальні райони та села.
Що робити? Бити – точно ні. Не відповідати, не розуміти російської, просити повторити українською, ввічливо пояснювати й просити перейти на українську – так це вихід. Але це потребує часу та нервів, які й так, як струна.
Адже найбільше людей дратують російськомовні “біженки” з великими качиними губами й “біженці” на порше. От вони реально більше впадають у вічі, і ми деколи забуваємо, що поруч є ті, хто залишився без дому, без грошей й не має за що дитині їсти купити. Для мене в першу чергу, це нещасні люди.
Але і їм треба користатися моментом і вчити мови, умови для того всі є. Від державних спецкурсів до банального людського оточення. Біженців не треба селити в гетто, як це зараз планують і роблять помалу. Ми отримаємо біду в майбутньому. Треба розмивати середовище ВПО. Хай шубовснуть у наше галицьке море.
Тобто в будь-якому випадку розв’язання цих проблем просто зводиться до активної роботи з людьми. Це саме те, що у нас ніхто і ніколи не робив системно раніше. Майже.
Тут, ще питання: хто це має робити? А всі ми разом маємо це робити. Це теж частина боротьби за Україну. У тилу не залишається інакших методів, як всім разом допомагати і спілкуватися. Говорити і чути. Чути і говорити. Брати на роботу і вчити цей персонал мови і наших традицій.
Беремо приклад з поляків. (Не)толерантності. Хочеш працювати – вчи мову. Не хочеш вчити тут українську – єхай вчи німецьку. Не навчився в щасті, навчить біда. І знову буде щастя.
Коли гряне Перемога, то будуть великі логістичні і економічні зміни. Буде велика міграція людей. Львів трохи стане Києвом, а Тернопіль трохи Львовом. Плюс ми поїдемо відбудовувати Схід. Наше завдання тут – зберегти свою галицьку ідентичність. Але ми мусимо зацікавити й залишити тут людей з мізками і руками, які приїхали сюди, релокують сюди свій бізнес, цим треба скористатися. А чи перемеле їх український Львів? Без сумніву. Та подивіться скільки у нас галицьких патріотів з російськими і скажімо так, східняцькими прізвищами хвацько воюють і жертовно волонтерять, а їх батьки ще говорили російською.
Треба чітко розуміти, що біженці не вороги, це жертви московського колоніалізму, результати наших поразок, а побутові конфлікти завжди були й будуть незалежно від мовних аспектів.
А для тупих принципових рускомірівців є перевірений метод – “Чемодан, вокзал…”.
“Язичних” хамів – за шкірку і за кораблем. Але діяти і то вже, потрібно з головою. Бо з брудною водою вихлюпнемо дитину.
Я дуже не впевнений, що ВПО більше зараз приносять у тилу шкоди, аніж наші місцеві україномовні панікери, непідготовлені горе-воїни, які плачуть у фейсбуці про тотальну зраду чи волонтеристи, які цуплять гуманітарку і не тільки. Ми забули про поважних галичан у мантіях, які іменем України далі продовжують благословляти місцевих чиновників і ділків на злодійства? Такі ж факти теж є. Війна не зупинила наших негідників.
А спровокувати внутрішнє суспільне протистояння – мета ворога. Як би не будо важко – робимо щось корисне для майбутнього, а не піддаємось емоціям чи провокаціям.
Аби відвоювати Україну – треба зберегти Львів.
Битися треба на фронті. У тилу ж необхідно працювати і вчитися, вчити, викорінювати зло, нищити малоросійство, будувати і вірити. В кого – знають всі.
Розмовляв Андрій Маринюк
Коментарі